«Читаюча нація»

а ти міряєш кроками ніч та уперто вдаєш живу,
і коли засинаєш, під спиною в тебе полин росте.
не ходи за ним, болю несвітський, рости між трави траву,
як смагляві жінки з димних селищ – худобу, хліби й дітей.

не ходи за ним, вигіркле вирване серце, бо все одно
ні бере ні на камінь колін, ані в бруд і вогонь війни,
не напоїть з жалю найдешевшим з наявних в корчмі вином,
не пригорне з безжальності.
ти не ходи за ним, зупинись.

хай іде, золота, до кишень закидаючи золоті,
нехай спить у порту на просушеній сонцем морській траві,
хай угоди підписує та хай не пише тобі листів,
нехай опій купує і б’ється з корсарами за повій,

хай лишається завжди озброєний, всміхнений і блідий,
хай буває на ринках, торгуючись там за рабинь і шовк.
не ходи за ним, крику пресвітлий, не йди за ним, не ходи».
а вона йде, аж доки раптово:
«подай мі води,
чи що?»

вечорами співати забуті старі пісні,
нести в пазусі з лісу горіхів або суниць,
позичати їм книги й ножі та в тривожнім сні
шепотіти в пітьму їхні жарти та позивні,

розмовляти із ними на сотню чи більше тем –
про минуле, війну та про будь-яке із мистецтв –
напувати відваром, що пахне, мов літній степ,
пам’ятати пойменно всіх їхніх жінок, дітей,

ледь торкатись долонь і казати: «нам треба йти,
нам не так вже й багато лишилося до мети»,
на ніч вголос читати важливі старі листи?
хто ще вміє так само тримати і берегти?

їх десяток – це хоч невеликий, але загін.
хтось прийшов зі степів, хтось – з лісів, узбреж чи гір,
кожен вірить у щось, кожен має своїх богів.
їх об’єднує кров спільно знищених ворогів,

призабуті страждання – із тих, про котрі мовчать;
їх об’єднує дружба – незламна й міцна, хоча
її били залізом і втрати, і біль, і час.
їх об’єднує ще надто рідне їм всім дівча.

хто так вміє любити цих воїнів, як вона?
промивати їм рани, являтися в тихих снах,
пити з ними життя не вагаючись і до дна,
в долі кожного дзвінко звучати, немов луна,

повідати легенди своїх та чужих країв,
обереги плести їм від звіра, вогню, змії
і триматися поряд у пеклі страшних боїв?
кого вміють любити ці воїни, як її?

ця нахабна торгівля стрічками, браслетами й прапорцями;
соціальні реклами, котрі особисто мені в печінці;
і ця влада, яка так уперто рахує і обіцяє,
ніби зміряла наші і гідність, і правду в підпільних цінах,

ця зневірена молодь, що не розрізняє нудьги і болю
і таємно сумує за рабським, відносно спокійним вчора;
ці письменники, що радо спродують тексти про війни й волю;
цей народ, котрий досі боїться хитати системний човен

і не дивиться в очі, говорить, що хоче спокійно жити,
ще й про тих, хто готовий боротися, каже «причинні люди».
а найкращім із нас вже викручують руки у власних житлах,
викидають із темних шухляд на підлогу книжки й малюнки.

те, що прізвища наші в брехні й звинуваченнях, як в пилюці,
як і те, що про це ми не сміємо голосно говорити,
в цій країні – єдиноможливе закінчення революцій.
не на часі хіба влаштувати іще одну, товариство?».